Меню категорій

Чи справді на землі немає…

Чи справді на землі немає
Душі, яка б мою збагнула?
Чому так серце завмирає?
Якби ти хоч оце почула…

Я знов і знов зітхаю важко,
Не знаючи й вві сні спокою.
В мозкових звивинах розтяжки,
Я знов не дружу з головою,

Почувши фразу «нема шансів».
Якщо я кожному дарую
Наступний шанс, чому ж так ясно
У відповідь від тебе чую,

Що в тебе шансів вже немає?
Можливо, ці слова для мене?
Хто щиро й віддано кохає,
Чи не поборе щит черлений

Непотребу і пустослів’я,
Сказавши раз всю правду в очі?
Підсип мені у каву зілля,
Нехай у грудях залоскоче,

Нехай іще раз закохаюсь
У твою душу, ніби вперше.
Нехай у почуттях зізнаюсь
Я по новому колу. Все ще

Думки розрізати надвоє
Своїм рішучим словом «Годі!»
Я не наважився. З тобою
Так добре було, що незгоді

Не вдалось стати поміж нами
Й після численних недомовок.
Ще й досі інколи думками
В твоїй душі шукаю сховок

Від самоти. Ще досі прагну
Хоча б у сні побути разом
З тобою сам-на-сам. Відваги
Давно стача, щоб без образи

Розважливо прийняти правду
Про те, що часом через міру.
Один я не здолаю влади,
Що наді мною чинить віра

В вічне кохання. Наодинці
З лихою думкою своєю
Часом просиджую. Прокинься,
Доле моя! Прогнати в шию

Усі думки свої лукаві
Без тебе я ніяк не зможу.
Прийди, за чашечкою кави
Згадаємо минуле… Боже!

Як же набридли чорні ночі
Без тебе, тільки з самотою!
В душі нахабно біль клекоче,
Що ти ще досі не зі мною.

Лиш темрява не покидає,
Розповіда про ніч медову,
Як я, розчулившись до краю,
Співав для тебе колискову…

Прокоментувати