Бракує слів, щоб описати
Усе, що серце рве на грами.
Забути про батьківську хату,
Знедолену поміж вітрами

Сердешних сліз, чи помарніти
Від неотриманої ласки;
Від болю часом поскуліти,
Сказати долі: "Ну будь-ласка,

Не зажадай від мене стільки,
Скільки зробити я не можу.
Давай складемося до спілки,
Розстелимо разом те ложе,

Яке мені одному снилось.
Нехай так буде, я пробачу.
Якщо давно уже судилось,
То я сьогодні ще й заплачу,

Аби не перекреслить суще,
Що нам малює сіре "завтра".
З'їмо разом той хліб насущний,
Та й розіп'ємо лишню кварту

За те, щоби не повторились
Більше сьогоднішні помилки.
Бувай здорова! Разом впились,
То й разом йдемо на поминки

Прожитих буднів". Потім впасти
На зболені свої коліна,
Поплакати за всі напасті,
Що доля та ж підсунуть вміла

Своєю хитрою рукою.
Згадати ще й солодкі хвилі,
Що дарували мить спокою
У час, коли усе немиле.

І помолитися до Бога,
Подякувать за все, що маєш.
Тепер ти впевнений – дорогу
Ти свою легко подолаєш.