Думи мої, думи мої!
Пішли би ви спати!
Отоді би я не мусив
Здуру пропадати.

Отоді б не довелося
Писати поеми.
Як султан, би відривався
У своїм гаремі,

Не шукаючи любові,
Ані розуміння,
Не шукаючи у душах,
Мертвих, як каміння,

Хоч краплиночки життя,
А кохав би тіло.
Також мертве. Й не мене
Голова б боліла

В пошуках своєї долі.
Як противно жити,
Знаючи, що ти усім
Можеш догодити,

Та для цього мусиш в жертву
Своє "я" віддати,
Наче той хамелеон,
Всім підігравати.

Думи мої… та навіщо
Ставити три крапки?
Тут лише одна пасує
Крапка. Я би хатку

Збудував із сірників,
Якби це впливало
На мою бездомну душу.
Нині прилітало

В гості до мого серденька
Безтурботне щастя.
Та коли побачило
Всі мої напасті,

То відразу й утекло,
Звідки прилетіло.
А серденько й далі тліє,
Так як досі тліло.

Розгорись ясним вогнем,
Серце полум'яне,
Хай побачить цілий світ,
Що ти нездоланне.

Хай здригнеться грішне тіло,
Що тебе бентежить.
Хай згорить гидотна маса –
Духовбивча нежить.

Незабаром ти згориш,
Зникнеш без останку.
Та надії не втрачай!
Живи ще до ранку:

Отоді і вирішиться
Лиха твоя доля,
Отоді й ковтнеш отрути
З того всього горя.

Вироста кремезний дуб
З малої зернини.
То чому б із сірника
Не зліпить хатини?

Пошукай у цій хатині
Для себе притулок.
Там знайдеш і своє щастя.
Мов руку у вулик

Ти запхаєш: справжнє щастя
Легко не приходить.
Воно прийде, покажеться,
За носа поводить

І втече, що й не помітиш,
Коли воно було.
Та воно було, все знало,
Все бачило й чуло,

А послухавши, образу
Лишило на згадку
І подумало, що краще
Не йти на посадку

В цьому серці, а шукати
Кращого клієнта.
Та не плач серденько: щастя –
Лиш одна контента

Твого світлого життя,
Себто існування.
Ти наразі лиш існуєш.
Так, ці намагання

Часом марні, й дуже часто
Робиш лишні кроки,
Чим собі лиш додаєш
Зайвої мороки.

Але в цьому й суть життя,
Тим воно й цікаве:
Часом чорне, а часом
Біле і яскраве.

Серденько, не падай духом!
Ти ще молодеє,
Щоб позиції здавати
За одну ідею.

Ти одне запам'ятай:
Жити-не тужити
Треба вчитись. Після цього
Можна й відпочити.