Меню категорій

О світе!

О світе! Ти ще тут, чи вже пропав?
Чи зможеш відчинити свої двері
Й мене впустити? Я ж, мов пароплав,
Цілком віддавшись водній каруселі,

Стою, лиш якір кинувши на дно
Думок людей, що в світі найдорожчі.
А там і зачепить нема за що:
Одні обгризені щурами кості.

О світе! Я ж не винен, що не встиг
Збагнути твою суть у першу ж хвилю.
Застрягши між інформаційних шприх,
Не дочекавшись від погоди штилю,

Запізно зрозумів пекельну суть
Тих нездійсненних мрій, що так плекав я.
І зовсім не чекав, що потонуть
Мені судилося в хвилях безправ’я.

О світе! Але годі. Все ж одно,
Чи я кричатиму, аж горло схрипне,
Чи я мовчатиму усім на зло,
Ти своє зробиш. Кожен був би спритним,

Якби на щось надіятися б міг.
Та бачимо ми всі одну картину:
Лиш народившись на оцій землі,
КОЖЕН обрав для себе гільйотину.

Прокоментувати