Флегматично глянувши назад,
Розтоптавши мрію ненароком,
Я іду востаннє на парад
Безнадій і буднів. З кожним кроком

Легше й легше йти. І без вагань,
Докорів сумління небезпечних,
Без оптимістичних побажань,
Без порад, настільки недоречних,

Що хотілось інколи сльозу
Випустить зі сміху, я долаю
Шлях, що не дано пройти дощу –
Шлях назад, нагору. Аж до Раю.

Може, знову там знайду себе;
Може, загублюся між світами…
Та назад не повернусь – не те,
Ой, не те шукав я під ногами.

Не таким я уявляв цей світ,
Виявились почуття не тими,
Щоб за них земний терпіти гніт,
Вся свідомість, сповнена сумними

Мріями про те, чого нема
І ніколи вже не буде, грає
Роль пустого місця. Я ж піду.
Бо не хочу. Не живу. Не знаю…