Коли щомиті лиш хороше хочеш бачити,
Коли щоранку прокидається душа,
Щоб на схід сонця лиш поглянути і, плачучи,
Згадать, що нині за душею ні гроша,

А завтра знову день, і рідної душі нема,
Яка б допомогла не грішми – так слізьми,
То зрозумій, буває ж так: любов невидима
Чиєсь єднає серце із твоїм. Візьми

І не повір у старомодні вічні принципи,
Віддайся ласці, розуму і почуттям.
Це неможливо? Так, я знаю. Ще не вицвіли
Одвічні комплекси перед своїм знаттям,

Що почуття і розум – протилежні два шляхи,
Що неможливо те, до чого не прийшла
Людська свідомість до сьогодні. Та невже лихий
Всю твою здатність до СВОЇХ думок забрав?

Нехай ніколи так не буде. І чи плачеш ти,
Чи ще крізь сльози чогось прагнеш спідтишка, –
Коли щомиті лиш хороше хочеш бачити,
Тоді насправді – ще жива твоя душа.

23.10.2009 4:52