Ніби й не зле зелений ряст топтать,
Жувати хліб, холодну воду пити,
Лишень живи, відчувши благодать
Життя земного. Та мені б зловити

Чарівну зірку в небі золотім,
Щоби для тебе загадать бажання.
Повір, високі почуття не в тім,
Щоб всюди розкидать слова кохання

І, навіть не задумавшись, що ти,
Можливо, скарб безцінний розкидаєш,
Пустить усе життя на самоплив,
А потім думати: і що ти маєш

З отих плекань бездумних почуттів,
Які самі по собі народились
Під впливом тиску викинутих слів?
* * *
Моя душа твоїм серденьком впилась,

І я признався, що тебе люблю.
В одвіт почувши "Всіх можна любити",
Готов був живцем влізти у петлю,
Під гільйотину голову зложити,

Та пережив якось цю чорну мить.
Можливо, ти інакше розумієш
Мої слова. Те, що мені болить,
Для тебе те ж, що в полі вітер віє:

Проста стихія, незначний порив,
Перепад тиску, врешті-решт. Можливо,
Від мене ти чекаєш інших слів,
А, може, ще чогось, якогось дива…

* * *

Слова словами, я кажу про те,
Що хочу зараз з твоїх уст почути,
Від чого моє серце так пече,
Чого ось так знічев'я не збагнути.

Я вже сказав: я так тебе люблю,
Як сонце любить небо полуденне,
Як місяць опівнічную зорю…
Чомусь це почуття таке блаженне,

Що більш нічого я би й не хотів,
Лиш в твою душу глянуть зсередини.
А ти не хочеш чути моїх слів,
Не хочеш бачити мої пориви

До щирої розмови сам на сам.
Не довіряєш? Що ж, я недостойний…
Чому ж не скажеш, в чому я неправ?
Чому жалієш істини простої?

Ну подаруй мені свою красу,
Краплиночку довіри та бажання,
А я тобі троянду принесу,
Що здавна служить символом кохання…