Шалійте люди! Це лише життя.
Чого там вчитись? Жийте та радійте
Безмежним ласкам Божим. На сміття
Повикидайте вчення Демокріта

Про мудрості житейські. Нам дано
Лиш раз пройти дорогу по землі,
А ми собі шукаємо того,
Що б дихання заперло на путі.

Я вам добра бажаю. Не хуліть
Даремно Бога за Його науку,
А просто, не задихавшись, живіть,
Зважаючи на теплі людські руки,

Що вас оберігатимуть від зла,
А ваша ласка – не плювати в душу
Хранителю безмежного добра.
* * *
О Боже! Я подобу прийняв злющу,

Збагнувши, що багато добрих діл
Зробив на своїй тернистій дорозі.
Ви кажете: "Та як же він посмів,
Уже і сам розчарувавшись в Бозі,

Народу диктувати їх закон,
Який ніхто писати їм не в силі?
Хіба він бог? Чи рабовласник? Злом
Підкреслює добро на їх могилі,

А потім каже, що хотів зробить
Усе, що міг. Та що він міг, на Бога?
Народжений амебою прожить
Іще ніколи не доріс до Того,

Хто править світом". Люди! Я ж не знав,
Що так далеко змушений копнути.
Тепер ви кажете: "О, він неправ…"
Чи ж не могли відразу ви збагнути

Всю таємницю людських почуттів,
Мені допомогти в святому ділі?
Та ні, мене послали до чортів,
Вчинили так, як навіть не посміла б

Лихая доля. Кинули мене
На півдорозі до мети, за котру
Я серце полум'янеє своє
Віддав цілком. Брудну, слизьку і мокру

Вічноживу печаль я залишив
Тихенько процвітати в душах люду.
Краплина світла, котру я любив,
Котру я вже ніколи не забуду,

В моїх руках померла через вас.
Я залишився сам-на-сам зі смутком.
Ну що ж: не вперше це. Ще один раз
Потерплю хижий біль. Спогляньте люто

Спідлоба на невимитих чортів
Із лігва злого крізь пекельну призму.
Я ж душу відмиваю від слідів
Запеклого, брудного егоїзму…