Ти не бачиш

Ти знову не бачиш моїх зболених страждань,
Не бачиш, як душа ховається за той останній
Промінь світла, що шука в тобі безсмертну дань,
Ту любов, що ти нещадно топиш в ванні

Збайдужілого прагнення забути про усе.
Я не буду боротися за те, що має бути.
Що буде – те лиш Бог відає, і воно буде.
Але ми ще люди. То хіба нам не збагнути,

Скільки загадок життя нам підносить на тарілці?
Чи не можемо ми всі проблеми вирішити вмить?
Але ж ні – душа болить, смороду повна аж по вінця,
Ну а ми тихенько плачемо – нехай собі болить…

Розкажи мені про мить, в яку ми були тільки двоє.
Розкажи, чому слова не мають у собі підґрунтя.
Я біжу в пошуках щастя, я не знаю, що зі мною,
Тільки ти в своїх словах ще не відчула тої суті.

Я не хочу нарікати – веселись, це твоя доля,
Не зважай на мою тугу – незабаром це пройде,
І я знову буду сам собі присвячувати болі,
Які зжирають душу. Я кохаю тебе…