Як звично чути це. Так, я вже звик.
В твоєму словнику нема тих слів,
Що їх почуть від тебе я хотів.
Лиш відчайдушний божевільний крик

Із уст твоїх зривається не раз.
Не приховати цього – не кажи,
Що не кричиш. Ти майже на межі –
Це видно. Так, і в мене майже сказ

Від твоїх флегматичних "все одно…"
Якщо болить, то просто поділись:
А може, допоможу я колись?
Мовчиш? Я теж. Хоча щодня могло

До нас постукать щастя. Ти гориш
Від почуття самотності німої,
Хоча я кожну мить живу тобою.
Якщо збагнеш це, а тоді простиш

Мої і свої помилки – до краю
Наповниться серденько почуттям.
Забудь усе. Лише одне затям:
Не від добра людська душа страждає…